ТІКАЛИ НА ДОНБАС, АБИ НЕ ВМЕРТИ З ГОЛОДУ (ІЗ РОЗПОВІДЕЙ МАТЕРІ)
Українцям, які наро¬дилися в кінці XIX - на
початку XX століття сло¬во „голодомор' було не¬відомим. Воно ввійшло до
активного вжитку лише після проголошен¬ня незалежності Укра¬їни. Натомість
широко вживалось інше — „голо¬довка'. При цьому бага¬то тих, хто народився в
30-50-х роках минулого віку, ще застав очевидців явища, яке воно озна¬чало. А
слово „голодов¬ка', почуте спочатку від батьків, діда або баби, чи від інших
людей, переда¬валось потім наступним поколінням. На початку XXI сто¬ліття нормальній люди¬ні важко
збагнути, як це влада, а конкретно - сталінський режим, ор¬ганізував
голодування. Важко тому, що вона не була свідком чогось подібного. Голодовку у Кавунівці моя мама запам'ятала дев'ятирічною
дитиною, як страшну незабутню смертоносну подію, яка нищила окремих людей,
сім'ї, вулиці, рідне село. Запам'ятала, як „свої' ж сільські люди,
змобілізоваані владою у „червону мітлу', з неприродно ве¬селими жартами і
сміхом (видно, щоб приховати докори сумління) при¬йшли в один із зимових днів
33-го у двір батьків забрати останнє збіж¬жя. Вони нишпорили скрізь, штрикали
довгим спеціальним металевим щупом по долівці хати, поки в одному із кутків не
знайшли те, що шу¬кали: захований мішок пшениці. А на печі в цей час плакали і
кричали четверо неповнолітніх дітей. Один з них, чи не най¬менший, все ж вирішив
вчинити відчайдушний опір непроханим гостям і, зістрибнувши вниз, схо¬пив
одного прибульця зу¬бами за ногу і закричав, що як виросте, то вб'є всіх за
кривду, завдану родині. Прибулі хотіли забрати із горщика ще й картоплю, а з
вікон скло, бо не було чим засклити вікна у колгосп¬ному тваринницькому
приміщенні, та все ж не відважились — знайшовся
серед них хтось розважли¬вий — переконав інших не робити цього. Мені в школу доводи¬лося ходити біля хати, де в
33-ому ледве не сталася трагедія. В помешканні тоді проживала жінка із сином, а
її донька працю¬вала в одному із нинішніх райцентрів Кіровоградщини і часто
приїжджала на вихідні додому. Цього разу, як завжди, після приїзду вона помила
голову, роз¬чесала коси, одягла чисту сорочку і вилізла втомлена на піч, щоб
заснути. Поруч із піччю у хаті було невели¬ке віконце, яке виходило у сусідній
двір. Наступи¬ла ніч. Чи від перевтоми (довелося пройти пішки до села декілька
десятків кілометрів), чи з якоїсь іншої причини їй не спало¬ся. І ось через
деякий час крізь сон дівчина почула, як брат прошепотів матері: „Вона вже
заснула. Давай сокиру'. Удар в темноті ослабле¬ними від голоду руками був
несильним й неточним. Обух сокири вдарився об край печі і лише торкнувся
волосся сестри. Дівчина зразу ж прокинулась, зі¬стрибнула на лежанку, вибила
віконну раму, ви¬скочила роздягнена босо¬ніж на сніг і кинулась до сусідської
хати. Господарі ще не спали, тому, почувши крик про
до¬помогу, впустили її в хату. Односельчани розповіда¬ли, що донька більше до
матері не приїздила. Пізні¬ше мати із сином загинули, як і багато односельчан,
голодною смертю, а в хаті поселились інші люди. Також розповідали про хлопчика із іншого села,
який ходив із торбинкою і просив хліба. Якось, зай¬шовши в одну із хат, він із
неї вже більше не вийшов. Незважаючи на мороз, люди взимку йшли на поле, де
збирали мерзлі буряки, картоплю, 'їли котів, собак, горобців, а весною —
кала¬чики, кропиву, іншу траву, цвіт акації. Дід Іван якось поїхав на Донбас, щоб там придбати
хліба. Але коли повертав¬ся додому, у Цвітковому мішок з хлібом у нього
віді¬брала міліція. У рідну хату зайшов ні з чим. Чоловік, який воював на
фронтах першої світової, побував у німецькому полоні, і ніколи не пускав
сльозу, плакав, мов мала дитина. Адже хлібом мав нагоду¬вати голодних дітей, що
перебували на межі життя і смерті. Щоб врятуватися, люди виїздили у промислові
цен¬три України. Так зробив і дід, виїхавши із сім'єю у м. Єнакієве тоді
Сталінської (нині Донецької) області, де працював у шахті. Там же трудився і
найстарший, ще неповнолітній син. Щоб отримати дозвіл на роботу, довелося йти
на обман — збільшити вік із 16 до 18 років. Шахтарям видавали пайки, якими вони
ділили¬ся із членами сім'ї. Однак, врятувати голові родини всіх дітей не
судилось: двоє дітей, син і донька, загинули від голоду. Від виснаження вони не
могли дихати повітрям інду¬стріального міста. Тому
довелося везти в село. Проте там їсти було ні¬чого. У квітні 33-го вони,
очевидно, були ще живі, бо односельчани згадува¬ли, як ці діти після
повер¬нення додому виходили надвір, грілися, худі та знесилені, на весняному
сонечку... На одному із городів в кінці земель¬ної ділянки ще довго в
післявоєнні роки бачив невеликі прямокутні на¬сипи на їх маленьких могилах; Іменем покійної доньки батьки назвали останню
дитину, також дівчинку, яка народи¬лася в жовтні цього ж таки страхітливого
33-го. Десять років інші члени сім'ї перебували у Єнакієвому. Одні працювали
там на вугледобувній шахті, інші, діти, вчи¬лись у загальноосвітній школі. Взимку голодного 1942-го родина поверну¬лась у
рідне село. Після визволення краю взимку 44-го найстарший брат пішов на війну,
промов¬ляючи, що йде рятувати із фашистської неволі рідну сестру, яка
знахо¬дилася, як і багато молоді із рідного та навколиш¬ніх сіл, на каторжних
роботах у фашистській Німеччині. Він загинув влітку 44-го на території
Польщі... Найстарша сестра піс¬ля війни з чоловіком-шахтарем
та донькою жила майже до сере¬дини 60-х у Єнакієвому. Донька вчилась в один і
той же час у школі, де отримував середню освіту майбутній Пре¬зидент України
Віктор Янукович. Так і увійшов шахтарський Донбас у біографії представни¬ків
старшого покоління та нащадків роду. Ще й зараз у Єнакієвому, Дебальцево та
інших містах живуть дехто із внуків, правнуків та праправну¬ків діда, можливо,
вже й не пам'ятаючи свого коріння та обставин, за яких їх предки з'явились на
Сході України. Анатолій СЕМЕНЕНКО
Микола СоваTopic: ІСТОРІЯ ШПОЛИ Історія Неподалік міста виявлено кургани трипільської культури, скіфські кургани та ранньослов'янське поселення черняхівської культури.
Вперше Шпола згадується в документах XVIII ст., як село Звенигородського староства Польщі.
В 1768 році жителі Шполи і її околиць під проводом ватажків Степана Главацького і Савки Плиханенка брали активну участь у антифеодальному повстанні — Коліївщині.
З 1793 року Шпола і складі Російської імперії містечко Брацлавського намісництва, з 1795 Вознесенського, а з 1797 Звенигородського повіту Київської губернії.
Основним заняттям жителів було сільське господарство. На початку ХІХ ст. в Шполі налічувалося 459 селянських дворів і 2181 десятина землі.
Поступово в Шполі розвивалась промисловість. В 1812 році тут виникла полотняна мануфактура — на 12 верстатах 24 кріпаки виготовляли полотно та інші вироби для потреб поміщицького двору. 1851 року засновано цукровий завод, де жили у двох бараках 500 робітників. З 1858 року почав діяти паровий млин, з 1860 року — механічна майстерня, де працювало 80 робітників. [2]
1866 року Шпола стала волосним цетром. Її розвитку сприяло будівництво залізничної станції, що розгорнулося 1874 року. Через рік тут уже були поштова контора, телеграфна станція.
На 1 січня 1900 року в Шполі налічувалося 1856 дворів і 10 133 жителі.[3] За містечком було закріплено 7246 десятин землі, з них поміщикам належало 4615, селянам — 2511. На початку ХХ століття у місті налічувалося 6 лудних майстерень, вальцовий паровий млин, 20 кузень. На цукровому заводі працювали 250 чоловіків і 100 жінок.
1912 року з 1233 шполянських господарств дві третини зовсім не володіли землею або мали її менше 1 — 2 десятин, 412 не мали ніякої худоби. [4] У містечку на той час була одна лікарня, де працювало чотири лікарі і п'ять фельдшерів, аптека. Діти навчалися в двох школах та двокласному училищі при цукровому заводі.
Після низки змін влади під час Громадянської війни, 22 червня 1920 року Перша кінна армія під командуванням С.М. Будьоного оволоділа містом. У місті встановилась радянська влада. На той час у Шполі мешкало 12 250 жителів, діяли 43 дрібні промислові підприємства з 409 робітниками. Того ж року 50 бідняцьких і середняцьких господарств Шполи об'єдналися в артіль 'Червоний хлібороб'.
Від 1923 року — Шпола районний центр.
1926 року стала до ладу електростанція. Населення на 1 січня 1926 року становило 15 170 чоловік. [5]
Під час суцільної колективізації в Шполі виникли ще дві сільськогосподарські артілі: 'Червона Нива' (1929 рік) та ім. Сталіна (1934 рік). Також в 1929 році в місті утворена МТС, яка через три роки мала 49 тракторів. В 1932 році при цукрозаводі створено радгосп, що спеціалізувався на вирощуванні цукрових буряків.
Від 1938 Шпола розвивається повільно.
Напередодні Другої світової війни в Шполі до послуг населення було 2 лікарні, дитяча поліклініка, жіноча консультація. Діти навчалися в 2 середніх і 3 семирічних школах.
27 січня 1944 року місто було визволене від німецьких військ 155-тою Червонопрапорною танковою бригадою під командуванням підполковника І.І. Порошина. За мужність і героїзм, проявлені на фронтах війни 1021 шполянеця нагороджено урядовими нагородами. Почалася відбудова міста.
Вже 1944 року з 20 довоєнних торгівельних підприємств відновили роботу 17. Було відкрито лікарню на 75 ліжок, поліклініку, клінічну лаболаторію, дитячі ясла, середню та семирічну школи. Працювали міський кінотеатр, бібліотеки.
1950 року три шполянські колгоспи об'єдналися в один — ім.Жданова. Наприкінці цього ж року вже були повністю відбудовані всі промислові підприємства.
В 1963 році в місті збудовано двоповерховий магазин продовольчих товарів, міський стадіон на 10 тисяч місць. 1966 року здано в експлуатацію готель, будинок побуту, середню школу на 960 місць.
Станом на 1972 рік у місті працювали районна лікарня на 160 ліжок, поліклініки для дорослих і дітей, рентген-кабінет, три аптеки, станція швидкої допомоги. У місті було 9 шкіл (4 середні, 3 восмирічні, школа-інтернат, середня школа робітничої молоді та заочна), 7 бібліотек з книжковим фондом понад 131 тисячу книг, широкоекранний кінотеатр на 600 місць
Олександр БРАВАДА ПАМ?ЯТЬ ПРО
ШПОЛЯНИНА ВРЯТУВАЛА ЛАТИШКА, А ПРО ТАТАРИНА -
ДРАБІВЧАНКА
ДРУГА світова війна
була всепоглинаючим жахіттям -
мільйони людей розчинилися у її вихорі так, що вже ніхто й ніколи не дізнається
про те, де їхня могила. Історії про двох вчительок, які ми розповімо, стали
свідченням того, як небайдужа людина може врятувати як не життя іншої людини,
то хоча б пам'ять про неї...
Сотня солдатів і офіцерів з розрізнених і
розбитих німцями військових частин потрапила в оточення між латвійськими хуторами
Вайтенес і Снієдзіс 29 червня 1941 року. Майже всі вони й полягли у короткому,
але жорстокому бою. Тіла загиблих нацисти скинули у братську могилу, а їхні
документи кинули поряд з нею - забрали тільки зброю вбитих. Пізнього вечора
документи зібрала місцева вчителька Емма Шпіллерс. Потім вона переховувала їх
спочатку у школі, а тоді закопала у жерстяній коробці в шкільному саду
навпроти вікна свого дому. Після відступу гітлерівців документи передала
радянським військовим. Серед них був і 'осоавіахімовський' квиток, профспілковий
квиток та квиток Міжнародної організації допомоги борцям революції (МОПР) на
ім'я Грицька Остаповича Клювака. Так з'ясувалася доля молодшого сержанта
Клювака, командира відділення зв'язку артилерійського
полку, який і народився у Шполі на
Черкащині й до армії був призваний Шполянським райвійськкоматом. Дивно, що за
списками Центрального архіву Міноборони він досі числиться зниклим безвісти, а
не загиблим...
Майже в ті самі дні літа 1941 року жителька
Бирлів-ки Драбівського району, вчителька Уляна Петрова після бою за село
почула серед ночі стогін на городі за хатою. Пішла туди і знайшла пораненого
солдата. Перетягнула його до хати, зробила перев'язку і намагалася врятувати,
але рани виявилися занадто тяжкими... Помираючи, солдат декілька разів
повторив своє складне ім'я - Хайдарзян Лот-фуллін і назву рідного села в
Татарстані - Вовче. Просив передати звістку рідним. Невдовзі після того саму
Уляну схопили і вивезли на примусову роботу до Німеччини, але навіть за таких
страшних умов імені й адреси не забула. Повернувшись в Україну після війни,
жінка довго й наполегливо шукала рідних Хай-дарзяна, і через 33 роки їй це
вдалося. 1978 року у село, яке на той час називалося вже не просто Вовчим, а
Татарським Вовчим, прийшов лист із Бирлівки. Про нього зразу повідомили доньці
Хайдарзяна Лотфулліна, яка жила в Пермі, і та приїхала з Росії на Черкащину
вклонитися батьковій пам'яті...
Так жах війни переплів долі таких різних
людей із різних куточків світу -двох учительок і двох солдатів, Грицька
Клювака, Емми Шпіллерс, Уляни Петрової і Хайдарзяна Лотфулліна...
http://shpola.com/up... alt='Чи є в Шполі клад' title='Чи є в Шполі клад' width='150' height='150' align='left'>В небольшой и малопривлекательный с первого взгляда райцентр Черкасской области, Шполу, приехал в 40х годах загадочный гость...
Как поговаривали очевидцы, он безжалостно стал кромсать чугунные колонны бывшего княжеского имения в близлежащей Верхней Дарьевке. Нашел гость что-то или нет – неизвестно, но вскоре уехал и больше не возвращался. Этим человеком был Александр Урусов, сын бывших владельцев города. Через несколько лет в Шполу прибыл некий чиновник и предупредил директора детского дома, размещенного в бывшем имении Урусовых, что, возможно, в город скоро будут приезжать разные люди с просьбой продать колонны, но продавать их ни в коем случае нельзя. Так началась большая загадка Шполы.
Как поговаривали очевидцы, он безжалостно стал кромсать чугунные колонны бывшего княжеского имения в близлежащей Верхней Дарьевке. Нашел гость что-то или нет – неизвестно, но вскоре уехал и больше не возвращался. Этим человеком был Александр Урусов, сын бывших владельцев города. Через несколько лет в Шполу прибыл некий чиновник и предупредил директора детского дома, размещенного в бывшем имении Урусовых, что, возможно, в город скоро будут приезжать разные люди с просьбой продать колонны, но продавать их ни в коем случае нельзя. Так началась большая загадка Шполы.
Десять красивых чугунных колонн (тех самых) украшают садовый фасад дворца в Верхней Дарьевке. Шполянское имение в качестве приданого получила от своего отца, министра финансов Александра Абаза, жена Урусова – Прасковья. Именно первая буковка имени рода Абаза с короной над ней украшает все колонны. Так как сам род Абаза молдавского происхождения и вовсе не является царским, то есть мнение, что корона над буквой «А» – это некий намек. Дело в том, что родоначальником рода Абаза был молдавский боярин Илья Андреевич Абаза, принявший российское подданство и получивший чин полковника. «Красивый галантный кавалер, отлично знающий французский и очень красиво говорящий на русском», – так отзывался о потомке Ильи Андреевича, Александре Агеевиче, министр, а потом глава осажденного революцией правительства Сергей Витте. Степенный Александр Абаза не говорил много – внимательно выслушав точки зрения собеседников, он своей речью в несколько назидательном и авторитетном тоне подводил итог, великолепно соединяющий мнение других. Своими манерами и рассудительными речами он пленял не только чиновников, но и прекрасную половину человечества. Абазе покровительствовала сама Великая княгиня Елена Павловна, непосредственно влияющая на его продвижение по карьерной лестнице. Начинал он свою деятельность, закончив университет в Петербурге, офицером лейб-гусарского полка, принимал участие в военных действиях на Кавказе. После перешел на государственную службу. Получил должность государственного контролера, затем, под покровительством княгини, поднялся от председателя департамента экономики до министра финансов. Оставившая о себе память как женщина в высокой степени нравственная, Великая княгиня была, однако, в довольно близких отношениях с Александром Агеевичем. Существует даже предположение, что дочь от первого брака – Прасковья, на самом деле ребенок Елены Павловны.
До Абазы Шпола была во владении генерала Высоцкого, а после распределения его собственности владельцами становятся Лопухины. Женщина в белом платье со снопом пшеницы на современном гербе Шполы – Дарья Лопухина. Именно ее в знак благодарности за развитие города увековечили жители Шполы. Очень недолго пребывала Шпола во владении графа Орлова, которому имение продали при условии, что тот возведет собор в память князя Григория Потемкина и Дарьи Лопухиной. Храм построен не был – имение в 1858 г. еще раз продали, теперь уже настоящему хозяйственнику Абазе Александру Агеевичу. Жителям Шполы повезло. Ведь именно с его приходом городок стал усиленными темпами развиваться экономически и социально.
Развитие существующих сахарного завода и винокурни, постройка паровой мельницы, проведение железной дороги и создание железнодорожной станции. Следующей ступенькой в развитии технологического процесса было появление в Шполе телеграфа. Городок гордился и двумя православными деревянными церквями, синагогой. К сожалению, ничего из этого до нашего времени не уцелело.
В двух километрах от Шполы, в районе Верхней Дарьевки, в середине ХІХ века был построен дворец и служебные флигели. При строительстве использовались гранит, мрамор, свинцовые прокладки. Со стороны главного подъезда виден простой фасад дворца в классическом стиле с белыми колоннами. Строение с первого взгляда может вызвать даже некоторое разочарование. Дворец, построенный в стиле позднего классицизма, достаточно строг и скромен, но стоит обойти его, не забывая обратить внимание на украшенные ризалитом окна, как нашему взору предстанет интересная открытая терраса с колоннадой тосканского ордера. Базы колонн богато украшены орнаментами на растительные мотивы с картушами, с вензелями. Были у дворца водопровод, канализация и газовое освещение. Стоит обратить внимание и на флигель, построенный в начале ХХ в. Хотя он в плачевном состоянии, но витиеватая деревянная резьба сохранилась. Стоит побродить и по парку. Абаза был вдохновлен очаровательной уманской «Софиевкой». Шедевр повторить не удалось, но дендропарк в Шполе создали милый и уютный. Местные породы деревьев разбавлены экзотическими – пирамидальным дубом, железным деревом. Об исторической родине Абаза должны были напоминать липы. В саду было множество яблонь и абрикосов, которые сохранились и до нашего времени. Трудности возникли при создании озерца – до реки от имения было довольно далеко. Задача разрешилась строительством нескольких каскадных построек для сбора воды и колодцем для ее пополнения. Возле имения – лес. Высокие сосны делают здешний воздух полезным и чистым.
Оставившая о себе память, как женщина в высокой степени нравственная, Великая княгиня была, однако, в довольно близких отношениях с министром финансов. Существует даже предположение, что его дочь от первого брака – Прасковья, на самом деле ребенок Елены Павловны
В 1917 году Урсуловы спешно покинули имение – как гласят истории, именно тогда они и спрятали часть своих сбережений в колоннах. С приходом советской власти в имении разместился приют для сирот и детей репрессированных. Вот уже почти 90 лет бывшее имение Абаза радуется и сочувствует детям. После Второй мировой войны дворец стал приютом для детского дома, затем – общеобразовательной школой-интернатом, а теперь – специализированной школой-интернатом. А есть здесь клад или нет, точно неизвестно, но души романтиков такая загадка мучит
Черкаська обл. Розташоване на Придніпровській височині на річці Шполка, притоці Гнилого Тікичу за 75 км від обласного центру. Райцентр Поштовий індекс 20600,20601 Телефонний код 0-4741 48°59'59'N 31°23'32'E/ 48.999722° N 31.392222° E
http://www.landmarks... width='530' height='385' border='0'> 28 липня 2007
http://ukraine.kingd...> історія http://ukraine.kingd...>
Не зважаючи на те, що біля міста знайдено кургани трипільскої культури та скіфські кургани, Шпола вперше згадується в документах як село Звенигородського староства Польші тільки у XVIIIст. Потім відходить до складу Російської імперії як містечко Брацславського намісництва (1793) , а з 1797р відноситься до Звенигородського повіту Київської губернії.
Шпола була у власності генерала Висоцького, потім за розподілом його власності відійшла до Миколи Лопухіна. В 1850р його онучка Катерина Федірівна Скородули продала Шполу разом з селами Марянівка, Сигнївка та Васильковим Орлову за умови, що той побудує мурований собор в Шполі в пам'ять свого родича Князя Григорія Потьомкіна та її матері Дарії Лопухіної. Та не довго перебували маєтки у власності Орлова, за півтори міліони перепродає він маєток у 18тис. десятин статському раднику Олександру Абазе. А храм він так і не побудував, хоча Катерина 30тис сріблом відрахувала з купівельної вартості маєтку. В Шполі було дві дерев'яні церкви, побудовані в 1784р та 1786рр. Та нажаль вони не зберіглися.
В Шполі головною галузю лишалося сільське господарство, але з XIXст. поступово стала розвиватися полотняна мануфактура. В 1851р. тут почав діяти цукровий завод, на якому працювало 500чоловік. Тут навіть в 1858р. почав діяти паровий млин. Справжнім стимулом для подальшого промислового розвитку стало проведення у 1874р. залізниці та побудова залізничної станції, наступного року з'явився телеграф.
З 1923р Шпола стала райцентром.
У місті народилися поет Іван Кулик, лікарі та вчені — брати Михайло Коломійченко та Олексій Коломійченко
http://ukraine.kingd...> палац http://ukraine.kingd...>
Щоб знайти той палац ХІХ ст, який знаходиться як вперто стверджує Нац. Реєстр за адресою вул.Комiнтернiвська, 12 , прийшлось доволі довго поблукати. Перш за все тому, що вулиці Комінтернівської в Шполі не має. Але навіть на співзвучній вулиці знаходиться приватний сектор. Замордувавши таксіста всіма старими будівлями якими тільки можна було згадати, ми з Юрою встигли побувати в монастирі, аж раптом при поверненні вже в місто, таксіст згадує, це мабуть інтернат! Ну точно, якже ми не здогадалися дати орієнтири ранійше, бо колишні палаці в нас або інтернати, або туберкулезні диспансери, псих.лікарні люблять більше розташовуватися в монастирях, в костелах в нас ремонтні майстерні, а в церквах склади. Супердержава! Культура!
Так от, дійсно, в маєтку тепер інтернат, і потрапити можна з центру автобусом (ось тут розклад) Господарські будівлі, де зараз незрозуміло що, навіть є щось музичне, бо я не розумію як там можуть бути музичні класи, потребують каши. Це видно по фотографіях. Сам палац побудований в класичному стилі. Двоповерхова будівля зовсім негарна з головного фасаду. А от обійти будівлю і подивитися на неї зі сторони саду, де доречі, ну дуже смачні яблука та абрикоси (от нам був обід!), будете вражені. Поки Юра ходив фотографував ось ці будівлі...
В середині мабуть нічого не зберіглося, да і школа-інтернат була зачинена. А от посередині саду круглий бассейн теж належить до тих часів. В парку місцеві породи дерев перемішуються з екзотичними, такими як пірамідальний дуб чи залізне дерево. Тут було гарно і затишно, і смачно!
Юрій КИЛИМНИК
ПАЛІЙ Стараннями полковника СЕМЕНА ПАЛІЯ
Черкащина, що стояла пусткою, знову стала заселенним краєм
ЗГАРИЩЕ. Цим
словом можна назвати те, на що перетворили Правобережну Україну й землі
нинішньої Черкащини зокрема сусідні держави та її власні політики у другій половині XVII століття.
Правобережжя стає пустелею
'Від Корсуня і
Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя,
Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і
пусті вали, що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів, - писав
літописець Самійло Величко. - Мури ж... бачив я одні малолюдні, інші
цілком .А пусті, розвалені, непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки
гадюк і різних гадів. Бачив я там багато кісток людських, сухих і голих, що
тільки небо за покрівлю собі мали'.
Поляки, турки, росіяни та українські
гетьмани й полковники, яких підтримували іноземці, нищили населення цілих
містечок - у помсту за те, що те чи інше містечко підтримало'не того, кого
треба. Так, Суботів зруйнував польський полководець Стефан Чарнецький, Умань
- Петро Дорошенко з татарами, Корсунь і Черкаси - Іван Самойло-вич з
росіянами... Турки і татари забирали людей у ясир, лівобережний гетьман
Самойлович разом з командувачем московських військ князем Ромодановським
вивозили людей цілими містами на Лівобережжя... Врешті, за Бахчисарайським
миром, укладеним 1681 року між Москвою і Туреччиною, уся Правобережна Україна
між Дніпром і Бугом була визнана пустелею й мала залишатися такою і надалі.
вила контроль над Правобережною Україною
й 1686 року закріпила його 'Вічним миром' з Московією, польська влада стала
робити спроби заселити знелюднені міста й містечка. Так, знову з'явилися на
карті Корсунь та Мошни. Рішенням сенату Речі Посполитої на Правобережжі було
відновлено козацьке самоврядування. Але справжній прорив у заселенні
Наддніпрянщини було зроблено за часи панування тут білоцерківського
полковника Семена Палія.
Господар 'Паліївщини'
Семен Палій народився, як вважають, у
40-их роках XVII на Чернігівщині. Батько Семена, Пилип Гурко, від народження
був міщанин, але записався у козаки Ніженського полку. Семен, закінчивши
Києво-Мо-, гилянську колегію, також став козакувати, а наприкінці 1670-х перебрався
на Запорожжя. На Січі він і отримав своє прізвисько - Палій. На початку
1680-х років він уже згадується як один з козацьких ватажків на польській
службі, у 1683 році бере участь у розгромі турків під Віднем.
Після повернення з походу Палій разом з товаришами
не повернулися на Січ, а залишилися на сплюндрованому Правобережжі. Тут
вони відродили Білоцерківський полк (його очолив Палій, але за столицю він
мав не Білу Церкву, а Фастів), Богуславський (на чолі з Самійлом Самусем),
Брацлавський (на чолі з Андрієм Абазином) та Корсунський (на чолі з Захаром
Іскрою) полки. Правобережному гетьманові Андрію Могилі друзі підпорядковувалися
хіба що формально. Фактичним господарем Правобережжя став Семен Палій.
Уся нинішня Черкащина, а саме території
колишніх Канівського, Черкаського, Чигиринського та Уманськозацького
утворення, яке дістало в народі назву 'Паліївщина'. Семен Палій мав тут
необмежену владу й надзвичайну популярність серед людей. Не оголошуючи Речі
Посполитій про свою непокору, він фактично ігнорував королівські укази й
заважав поверненню колишніх землевласників у їхні маєтки. Тим часом селяни
користувалися підтримкою і захистом козацької влади. Завдяки такій політиці
Палія край
став швидко залюднюватися - сюди не
тільки поверталися втікачі, але й почали стягуватися переселенці з різних
українських земель, у тому числі - з підмосковського Лівобережжя (там гетьман
Іван Мазепа запровадив панщину), а також з Білорусі й Молдови.
Польська влада
не знала, як ставитися до Палія. На словах він завжди наголошував на своїй
лояльності до Речі Посполитої, а на практиці проводив цілком незалежну політику.
Тривалий час не знали, як поводитися з Палієм і у Москві: з одного боку
білоцерківський полковник переманював на Правобережжя лівобережну людність,
а з іншого - пробував зав'язати контакти з лівобережним гетьманом Іваном
Мазепою всю Україну під його булавою. На жаль, Мазепа не міг відповісти
Палієві згодою - Москва не давала згоди на розірвання мирних стосунків з
Річчю Посполитою..
Нарешті 1699 року, коли Польща уклала
довгоочікуваний мир ще й із Туреччиною, в неї дійшли руки і до Палія.
Рішенням сейму козацтво в Україні було поставлене поза законом. Зрозуміло,
погодитися з цим козаки Палія не могли. 1700 року між Польщею і козаками
Правобережжя розпочалася справжня війна.
Історія давала
Україні ще один шанс об'єднатися і вибороти свою державність. Семен Палій
знов запропонував Іванові Мазепі приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Але
Мазепа мусив виконувати вказівки Петра І, який підтримував союзницькі
стосунки з польським королем Авгус-том II. Урешті Мазепа з лівобережним
військом таки перейшов Дніпро, декларуючи свою підтримку і козакам, і
полякам. А 1704 року під тиском Петра І, на якого у свою чергу тиснули
поляки, Іван Мазепа вирішив заарештувати Семена Палія.
Після року
ув'язнення в Батурині Палія було відправлено у заслання до Тобольська. Але
там він пробув недовго: коли у 1709 році Іван Мазепа розірвав стосунки з
Москвою, Петро І розпорядився повернути Семена Палія в Україну. Опинившись
удома у Фастові, полковник і далі проводив незалежницьку політику. Та доля
відміряла йому всього кілька місяців - на початку 1710 року він помер...
На жаль, після
смерті Палія Правобережна Україна пережила ще один розгром - внаслідок
військових дій, які Росія вела тут зі Швецією та її українськими й польськими
союзниками. Відступаючи на Лівий берег, Петро, як колись Самойлович, наказав
зігнати правобережне населення на територію своєї імперії. Відновлювати (вже
вкотре!) людність на Київщині та Черкащині відтоді взялися польські магнати,
які почали активно повертатися в свої, відібрані ще за Хмельницького ,
маєтки.